<< Главная страница

ЮрIй Яновський. Майстер корабля




_Роман_

Забирайте же с собою в путь, виходя из мягких юношеских лет в суровое, ожесточающее мужество, - забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте их на дороге: не подымете потом!...
Н. В. Гоголь


Nеin! hiег hаt еs kеinе Not:
Schwarze Madchen, weibes Brot!
Morgen in ein ander Stadtchen:
Schwarzes Brot und weibe Madchen.
J.W. Goethe

But the standing toast that pleased me most
Was, "The wind that blows, the ship that goes,
And the lass that loves a sailor!"
C. Dibdin

O navis, referent in mare te novi Fluctus?
Horatius

I
Сиве волосся до чогось зобов'язує. Старечi ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як рельєфна мапа[1] моєї Республiки. Скiльки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз менi - за сiмдесят, мене термосить iнодi ломота, руки дрижать, i на очi набiгає сльоза. Тодi я наказую розтопити кану, кладу на пiдставку ноги i стежу вогники над деревом. Це такий архаїзм тепер - топити дровами, але не нарiкайте на мене - я згадую свою давню юнiсть. Дивлюся, як перебiгає прекрасний вогник, символ вiчного переходу енергiї й розкладу матерiї, простягаю до нього руки, i вiн грiє мої долонi, на яких лiнiя життя доходить уже до краю. Старiсть до чогось зобов'язує.
Сьогоднi я бачив нашу надзвичайну "Бiлу Пустелю". Молодий кiнорежисер iз повагою потиснув менi руку й захоплено подивився в вiчi. "Вiн не може висловити всiєї радостi з того факту, що бачить мене. Вiн радий, що бачить мене здоровим, i запрошує до себе в ательє. Вiн за моїми книжками вивчав кiнематографiю. Вiн перекаже товаришам по роботi, що велика людина (це я) ущасливить їх вiзитом". Аж утомив комплiментами. Я ще раз потиснув йому руку й лишився на самотi.
"Бiла Пустеля" дiйсно шедевр. Такi картини з'являлися в нас раз на десятирiччя i стояли, як маяки. Ви пам'ятаєте, певно, "Народе, встань!", "Останнiй Клич" та "Китайське Сонце"? Що дiялося в пресi з приводу "Повiсьте прапор над морями!"? I, нарештi, передостаннiй велетень славетного Семпера Травицi - "Народження iнтернацiї". Була спецiальна демонстрацiя шкiл. Дiти носили прапори i плакати по вулицях, вигукуючи Травицi: "Спа-си-бi, дя-дю Сем-пере! Вi-та-є-мо дядька Семпера!" Мiкрофони збирали всi привiтання й доносили їх до вух Травицi, що саме сидiв бiля кани в моїй кiмнатi.

Тепер я знову мав щастя побачити на екранi новий крок наперед. Кiномистецтво дiйшло апогею. Якими смiшними здались менi витвори його на зорi iснування. Ми, пригадую, нiяк не могли погодити мiж собою питання: "Мистецтво кiно чи нi". Ви бачите, якi ми були по-дитячому нерозумнi й яким дурницям вiддавалися.
Нашi кроки в кiно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки нашi винайшли фотографiю. Ми цю фотографiю пристосували до фiксування руху. Вiддрукувавши позитиви, ми рухали їх перед щiлиною в картонi. Завдяки тому, що око має властивiсть затримувати в собi певну долю секунди все те, що воно бачить, - ми мали безперемiжний рух. Це був примiтивний стробоскоп або ще з десяток назв, якими це приладдя називали рiзнi винахiдники. Платiвки склянi поволi зiйшли на несклянi. Апарат знiмальний вiдповiдно реконструювався, винайдено було плiвку, i з'явилися першi метри величезного мистецтва, що його звемо тепер - Мас-Кiно-Мистецтво.
Вогники в канi стрибають i потрiскують, вони пустують, як дiтвора. Менi починає болiти серце. В цьому немає нiчого дивного: повертаючи до молодих рокiв, i сам стаєш нiби молодший, серце мусить бiльше працювати, а воно ж - стара калоша, моє серце. Гей, однолiтки, чи й вам так болить часом серце? Та де! - Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважної старостi.
Менi нема чого ховатися з тим, що було. Старiсть не може казати неправду. Нащо вона їй здалася? Кого їй треба задобрити або перед ким замовчати? Вже видно край дороги й неминучiсть. Проживши життя, можна мати мужнiсть нарештi подивитися всiм у вiчi.
Я затулююсь рукою й дзвоню до фiльмотеки. Я тепер дуже поважна людина, i до моїх послуг завжди цiла фiльмотека країни. Я кажу в мiкрофон декiлька слiв майстровi фiльмотеки. Вiн умовляється з братом циклу iсторiй. "Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кi, - чую я голос майстра, - електричнi розряди тепер заважають передавати фiльм. Але з метеорологiчної станцiї передають: насувається повiтряна вiльгiсть. Приготуйте ваш екран". То-Ма-Кi - це звуть так мене - Товариш Майстер Кiно - найвище звання для кiнематографiста. Я устаю вiд кани, одсуваю завiсу перед невеличким екраном i заземлюю один дрiт. Ставлю довжину хвилi 725 i спокiйно повертаюсь до вогню кани.

Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетiлися всi по свiтi, розiйшлися. Тепер старший син вiдбуває повiтрянi рейси Оде - Iндiя. Я iнодi дiстаю вiд нього привiтання з дороги. I разом з його голосом чую плескiт океану пiд його безшумним самольотом. "Тату, - гукає вiн менi, - я бачу хвилi, що посивiли, як твоє волосся! Тату, зараз буде буря! Я забираю височiнь. Ось мене вкрила росою хмара. Привiт тобi, тату!"
Дружина моя була з чужого гнiзда. Коли я носив її на руках по моїй тiснiй халупi, я мрiяв про синiв-соколiв, єдине, ради чого треба жити. Я їх маю - цих синiв. I хто менi дужче радiсний чи любий - не знаю.

У мене в стiнi є нiша. Там стоїть урна з прахом дружини. Раз на рiк я ставлю дорогий попiл на стiл i розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей колишнiй народний звичай я перейняв цiлком. Потiм я дiстаю звiстку вiд мого молодшого сина, чиє народження щiльно зв'язалося iз смертю матерi. У мене немає до нього гiркостi. Я люблю його. Вiн подiбний до покiйної дружини.
Професiя мого сина - писання книжок. Це визнало кiлька авторитетiв у цiй справi. Я посмiхаюся сам до себе. Як усе змiнилося на свiтi! Колись, за моїх молодих часiв, люди, що писали книжки, прагнули комфорту, розкiшної кiмнати i спокiйного сидячого життя. Дивно чути за такий архаїзм? Справдi, так було.
Тепер, звичайно, немає нiчого похожого. Мiй син цiлий рiк перебуває не знати де. Його кiмната в будинковi стоїть замкнена через увесь цей час. Несподiвано вiн з'являється з повiтря чи з електропотягу й оселяється в кiмнатi на якийсь час. Вiн розбирає й сортує матерiали i свої записки перед виданням. Пише вiн - де його притулить дорога: на морi, на повiтрi, в лiсi й в снiгах, на екваторi, в пiщанiй пустелi, де нинi заводять воду. Його твори завсiди легкi, бадьорi, i вони звучать, як пiсня птаха.
Щаслива вона - молодiсть! Сьогоднiшня кiнокартина "Бiла Пустеля" й її режисер спали менi на думку. Перед початком демонстрування сидiв я в своїй кабiнi. До мене не долинав жоден звук. Зала Великих Переглядiв розподiлена на кабiни, i в кожнiй сидить глядач. Картину демонструвалося дванадцять годин. Стереоекран був майже прозорий i свiтився сам. У мене завмерло серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась. Зашумiв пропелер вентилятора, розiклалось автоматичне крiсло, запрошуючи сiдати зручно, i засвiтилися збоку невеликi склянi гудзики з лiтерами. Я мiг, натиснувши гудзика, мати все потрiбне автоматично.
"Бiла Пустеля" - майже безфабульна рiч, з погляду критика тридцятих рокiв. Ми вже забули ту "Liпе оf bеаutу"[2], що нею хотiв у 18-му вiцi художник Гогарт вiдкрити закони краси. Наскiльки можливо, ми узаконили ту безлiч винаходiв, що їх додає кожен талант, творячи мистецькi цiнностi, - додає до законiв майстерностi й побудови.

Страшно слухати, коли заведе нинi хто мову про фабулу, як нитку, про героїв, що не мiняють характеру, i про автора, що боїться пересягнути через безоднi людських умовностей. Роint de depart[3] "Бiлої Пустелi" - неймовiрний пейзаж. Смiливо взято дерева, вкритi снiгом, вони стоять над головою глядача, обсипаючи снiг в об'єктив. Гола людина вийшла з-поза дерева i, страхiтно вирiсши, заступила цiлий екран голими грудьми. Пiсля неї не лишилося жодних слiдiв на снiгу. Знiмали, очевидно, вдосконаленою методою Шюфтана - на знятий пейзаж знiмаючи окремо людину. Пiсля цього ми побачили, як родить жiнка, її ноги, посинiлi вiд болю, тремтять, i тремтить повний живiт. Ось що в нас є ще незмiнного з перших рокiв людського розвитку - його нiколи нiхто не перейде й не полегшить. Повсякчасне нагадування тих колосальних просторiв, що їх перейшло людство.
Жiнка починає родити. О найсвященнiша радосте народження дитини! О глибока поваго до мук матерi! О радiсть життя!

Я замислився, нагрiваючи руки. Тепер вони мерзнуть менi повсякчас. Розповiсти "Бiлу Пустелю" - я безсилий. Логiчно вона не вкладається в рамки людської послiдовностi. Я й досi ще здригаюся вiд бадьоростi й сили, що їх вiдчув я, переглядаючи картину.
Майстер фiльмотеки виконав обiцянку, його голос почув я з репродуктора мого телефону. "То-Ма-Кi, - сказав вiн - ми даємо на хвилi 200". Я знаходжу цифру 200 i зручнiше вмощуюся в крiслi.
Дожити до глибокої старостi я раджу всiм. Тiльки не несiть iз собою недуг. Коли трохи недобачати - це не шкодить: позаду великий перейдений пейзаж лишився, i зовсiм не треба очей, щоб його бачити.

Бiльше докучають шлунок i серце. Весь час я мушу бути в курсi справ мого черева. Я чую, як бере моя рiдка, як сукровиця, кров їжу для клiтин. Моє серце набiгалось за життя й тепер помалу стискується й випростується. Я, наче стороннiй обсерватор, стежу завмирання колiщат механiзму.

Моїх рокiв людина живе мозком. Це довершена жива iстота, яку я ототожнюю з собою. Я тiльки стежу за тим, щоб мiй мозок отримував належну йому частку їжi i щоб жили нормально його клiтини. Почуття в мене вельми умовнi: я тiльки по звичцi люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю певний учинок. Менi нема чого перецiнювати те, з чим я жив. Мало часу.

Менi не хочеться тепер бути не тим, чим я є: нi президентом, нi Наполеоном, нi Колумбом. Я тепер усвiдомив своє мiсце серед мiльярдiв лiт людства, серед астрономiчної кiлькостi людських створiнь i на мiкроскопiчнiй планетi. Молодi, я звик уже до небуття.
Тепер мiй мозок працює нормально, я чую пульсацiю кровi там.
Я не знаю жалощiв, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жаль - недостойне почуття, воно зневажає того, кого ми жалiємо. Воно привчає декого, щоб їх так зневажали. Менi ж - однаково, що про мене скажуть. Мозок працює тепер нормально, скепсис мiй розтанув у розумiннi вселюдського. Я не можу гнiватись, бо немає людини, яка могла б заподiяти щось достойне мого гнiву. Менi iнодi стає страшно ввi снi, коли я на секунду старечого сну вiдчую себе не старим. Я стою на високому щаблi, i мої роки дають менi можливiсть iз неприступної гори оглядати мiсцевiсть. Без захоплення дрiбницями. Без гнiву. Без жалощiв. Без страху. Без особливих переживань i ненавистi. В холоднiй старечiй любовi до найпрекрасного (о, повiрте менi), що я знав у свiтi, - до Життя.

Екран заливає густа течiя свiтла. Воно вiбрує якусь частку секунди, мiниться, пливе - i я вже гублю з очей екран. Розчинилися передi мною дверi в прекрасний вечiрнiй присмерк. Я немов чую повiтря крiзь цi дверi, повiтря саду i квiтiв яблунi. Менi роблять приємнiсть - показують сад, де я лiтую лiто. Я дякую майстровi фiльмотеки - вони такi добрi до моєї старостi. Я не смiю запiдозрити iнших причин їхньої добростi до мене-
Даруйте, коли ви юнак i вам кортить скорiше в усьому доходити краю. Правда, друже (коли ви менi рiвня), - помилку робить той, хто поспiшає? Вiн, не доцiлувавши однi уста, летить уже до iнших. Не долюбивши одного тiла, вiн тягнеться до другого. Воно краще? Нi, це тiльки так йому здається. I здаватиметься, i летiтиме вiн, не знаючи, що все на свiтi є перебiжне й немає нiде чудес i тайн.
Дозвольте менi бути досвiдченiшим за вас, мiй шановний. Ви бачите, менi однаково приємно говорити про кiно, про "Бiлу Пустелю", про мою юнiсть i старiсть, про справи iнтимнi i справи громадськi. Немає на свiтi рiзностi мiж усiм цим, немає важливого й мiзернiшого. Все менi близьке, i повiрте, що я не стану витрачати дорогоцiнної крихти часу на зайве. Я випиваю останнi роки, як краплi старого незабутнього вина, не знаючи, коли йому вийде край.
Ось перша картина, як перше слово, видряпане дикою людиною на корi дерева, на стiнi печери. Вона має кiлька метрiв довжини. Поїзд пiдходить до перону. Метушаться, заглядаючи в об'єктив, люди. I все. У залi цiла панiка - так вплинула ця перша картина. Нескiнченна хронiка. Гори й озера, море й снiги. Перегони, паради, царi з жiнками й дiтьми (не смiшне вам це слово цар?), свята й бенкети. Б'є Велика революцiя. Вона почувається ще ранiш у тривожних кiнокореспонденщ-ях з фронтiв, її подих чути в вiтрi, що колише трупи на колючому дротi перед окопами. Б'є революцiя, i завмирає кiно, фiксуючи лиш випадковi моменти на випадковiй плiвцi випадковими апаратами й операторами.

I, нарештi, починають iти картини, що в їхньому твореннi я брав неабияку участь. Я впiзнаю декорацiї, я знаю, як вони виглядають iз противного боку, i я знаю, скiльки разiв сварився за них архiтект з режисером. Я нiби переживаю все. Я можу, заплющивши очi, описувати кожне мiсце цих чотирьох десяткiв картин,
Мiй розум хоче згадувати! Але я хитрую з ним, я - стара людина. Менi цього тiльки й треба, та я ще трохи не поспiшаю. Потiм я вимикаю екран, вимикаю телефон, свiтло над головою i вiддаюся думкам, повернувшись до кани.

II
До кiнофабрики я приїхав молодий i простий, як солдат з булавою маршала в ранцi. Я, пiдскакуючи, ходив до мiсту, дивувався на море й забивав голову рiзною романтикою. Я, наприклад, уявляв себе представником громадськостi, i громадськiсть я малював Фемiдою з терезами в руках. На одну з шаль менi нiяк не терпiлось покласти хоч морського камiнця на мою користь.

Ви нiколи не жили бiля моря? Ви не знаєте пахощiв порту й не ловили бичкiв на хвилерiзi? Вам чужi такi слова, як "клiвер" або "грецький" та "очакiвський" паруси? Та що я питаю! Не можете ви цього знати, бо змiнилося все вiдтодi, як я вперше довiрив себе морськiй водi. Тепер того не побачиш, - брудного, вонючого й романтичного портового завулка, що виходить на море. Тепер цемент, асфальт i машини. Тепер не стають пароплави пiд дамбою просто, а заходять у спецiальнi ангари.
Отже, прошу не нудьгувати, коли я перейду зараз до опису мiста, що в ньому менi доля судила стати щiльно до виробництва кiнокартин. Це я зроблю для тих, що зачитуються романтикою старого моря. Люди ж поважнi, що не люблять бiльше одного разу на рiк виїздити за мiсто, почувши мою обiцянку за силу цiкавих речей, про якi мова буде далi, можуть тим часом почитати пообiдню газету й узятись до мемуарiв тодi, коли я вiддам належну увагу молодим читачам.

Оселився я в готелi. Це - досить великий будинок, розподiлений поверхами, коридорами, стiнами й дверима на окремi кiмнати. Будинок стоїть на розi людної вулицi й прекрасно резонує звуки. Зразу вам неприємно, ви зачиняєте все, що можна зачинити, але звуки залишаються в кiмнатi, як меблi, i ви уоiепв-поiепз звикаєте до них. Вони створюють навiть деяку Gemutlichkeit[4]. В нашi теперiшнi часи таких готелiв немає, їх позачиняли, пам'ятаєте, пiсля славетного виступу доктора Боя в палатi депутатiв. Вiн довiв, що готелi спричиняють травми в мозкових центрах людини, i через цi травми зростають такi контингенти злочинцiв, як батьковбивцi, руїнники родинних основ, песимiсти й iстерики.
Коли ви хочете хоч приблизно уявити собi готель - ви свою тиху санаторiю, де спочиваєте два мiсяцi на рiк, перенесiть на рiг Центрального Кiльця та одного з Радiусiв. Там лiтають i грюкочуть пiд вiкнами поїзди. Ви виходите з будинку й переходите вулицю. Коли ви живете на одному з Радiусiв, ви потрапите на широкий бульвар, що йде серединою Радiуса. Коли ви живете на одному з Кiлець - ви знову ж таки опинитесь на бульварi - ширшому й затишнiшому. А нам, щоб побачити дерево, доводилось трамваєм їхати далеко за мiсто. Щоб понюхати квiтку - треба було виростити її в кiмнатi. Довгi вулицi розрослися в ширину - ними прийшов до мiста степ i зустрiвся з морем.

Мене вражала настирливiсть моря. Де б ви не йшли, воно завжди синiло мiж будинками в кiнцi вулицi. Тротуари - з квадратових плит чорного каменю. По ньому ковзко ходити. Я з пiвроку зневажливо топтав тротуари, поки взнав вiд Професора, що цей камiнь привезено з Iталiї i що це - закам'янiла лава Везувiю.
Тепер менi видно нiкчемнiсть мешканцiв мiста. За них я мовчатиму... Вони тiльки бруднили берег. Друге дiло - вантажники, моряки й рибалки. А надто останнi. Скiльки прекрасних вечорiв проговорили вони зi мною за четвертю горiлки, огiрками й скумбрiєю! Скiльки разiв вивертав я шлунок, перехилившися через борт шаланди, коли вiтер бив у парус, аж над клiвером опинявся раптом обрiй, а за шаландою волочилася нитка хазяйського "самодура". Це значило - "ходити на скумбрiю".
Опинившися бiля моря, починаєш вiдчувати нудьгу. Хочеться лаятись i ходити без шапки. Кортить почухатись ногою й подивитись у бiнокль, чи грає скумбрiя. Навiть у справах негайних i цiлком конфiденцiйних хочеться зайти до берегової печери - темної й вогкої.
Мене приваблював порт. В його порожнечi й пустельному виглядi я бачив мовчазне змагання двох свiтiв. Нас i не нас. Це був час блокади Республiки. Холодний i безстороннiй мозок звертає мою увагу на те, що тепер у тому порту повно кораблiв. Але я й нинi стенаюся весь, згадавши тодiшню пустелю.

Ремонтують пароплав. Вiн стоїть порожнiй високо на водi бiля причалу. Каменем обривається в море пристань. Внизу блищить каламутна вода. Тут досить глибоко. Декiлька гав - i мiж ними я - стоїмо, дивлячись на корму. Прив'язавши дошку до борту, сидить на нiй i похитується маляр. Вiн п'яний украй i вдає з себе митця. Пензлем вiн кладе задумливо мазки, примружуючи око i спiваючи пiснi. Спiвати вiн не вмiє й пiснi зовсiм не знає. Але це не заважає йому тягти й без кiнця повторювати два рядки пiснi. Два рядки - i довга мелодiя без слiв закритим ротом. Знов два рядки - i мелодiя.
А сколькi пришилося мiне пережить
За етi п'ять лет iдєала.. -

спiває маляр. Ми мовчки годимося, але маляр далi не йде i все запевняє нас про свої "п'ять лет iдєала", фарбуючи корму.

Цю iдилiю порушує сам спiвець. Вiн хоче дiстати фарби, що висить коло нього на дротинцi, перехиляється бiльше, нiж можна, i раптом летить iз пензлем у воду. Ми пiдходимо ближче. Маляр виринає з води мiж каменем берега й пароплавом. Там глибоченько, вода холодна й немає за що вхопитися. Нам смiшно дивитися, як бiля самого берега тоне маляр. Вiн ще не зовсiм протверезився, мовчки борсається в водi й не просить нашої допомоги. Ось вiн уже разiв зо два упiрнув, знесилившись. Тодi нас раптом проймає страх - людина тоне. Ми вибираємо з-помiж нас найвищого, беремо його за ноги, а вiн своєю чергою ловить бiдолаху маляра, що продовжує бовтати пензлем воду-Маляр лежить на дамбi. Вiн блiдий i мертвий. Ми не знаємо, що з ним робити. В цей час чуємо поспiшнi кроки, по трапу збiгає товариш маляра i, як коршун, налiтає на невдаху.
"Качати його! - кричить вiн. - Качати!" Несподiвано мрець схоплюється на ноги. "Кого качать? Мене качать? Та я зараз танцювати буду!" Вiн справдi починає п'яний танок. Притопує ногами, б'є об поли руками. Потiм падає на землю i плюється фонтаном морської води. Маляра бере попiд руки товариш, i вони довго топчуться на траповi.
За кiлька хвилин маляр знову лiзе фарбувати корму. Вiн похмурий, мокрий i ввесь час мовчить.
Я пiдкидаю до кани дров. Вони поволi розгораються, їх лижуть вогники, потрiскують i пирскають димом. Дiстаю з шафи плед i кутаюся в нього. Я наче сам-один на великому свiтi. За вiкнами темно й тихо, електрики нема, i здається менi, що я серед тишi ловлю останнi кроки життя.

Мою появу на фабрицi мало хто помiтив. Хiба що щирi читачi директорських наказiв прочитали другого дня, що "такого-то зараховується на посаду художнього редактора фабрики". Моя скромна фiгура в шкiрянiй куртцi, без рогових окулярiв та перiстої кепi - справила враження лише на той легiон псiв, що обсипав блохами всю фабрику. Пси мене обнюхали, поклали, що я свiй, i лащилися до мене, не знаючи, що набули заклятого ворога. По павiльйонах, по цехах, по монтажних кiмнатах, у їдальнi - скрiзь на всi способи чухалось, скавучало й гавкало це плем'я.
В кiно я не був новий. Я знав уже всi таємницi кiновиробництва ще до мого приїзду на фабрику. Я придивлявся й оцiнював людей, з якими менi доводилося спiльно йти. Про Директора я розповiм далi докладнiш. Вiн зробився потiм моїм приятелем. Вiн працював на фабрицi, доки не пiшов командувати полком проти полякiв. Це було в час вiйн сорокових рокiв. Тодi ж вiн i полiг пiд Варшавою, поклавши всiх бiйцiв пiд час штурму. Дехто казав, що його врятували, але чому ж вiн не написав менi нiчого? Я не можу цьому вiрити. його, певно, пригрiла земля Варшави.
- Ти вiзьми їх усiх до рук, - сказав вiн менi, зирка' ючи на мене спiдлоба, - так вiзьми, щоб i не пискнули. Розбалувались, гади!

Розмова йшла за режисерiв, яких я мусив узяти, їх було семеро. Вони були за тих часiв диктаторами фабрики. Вони ними лишилися й до наших днiв, незважаючи на всi дотепнi мiркування про колективне ставлення фiльму, про колективне оформлення кадрiв та про колективний монтаж.

- Значить, ти редактор. Пiди сiдай, напиши собi конституцiю й принеси, побалакаємо. Михайль тепер не хоче нiчого, - почув я вiд Директора.
Михайль - мiй колишнiй метр. А загалом - вiн ватажок лiвих поетiв нашої Країни. Футурист, що йому завше бракувало якоїсь дрiбницi, щоб бути повним. Я його любив, коли когось цiкавить моє ставлення до нього. Вiн приходив щодня на фабрику, викурював незмiнну люльку, iшов подивитись на море i зникав, залишаючи пах "kарstеn'а" з люльки. Незабаром вiн поїхав у вiдпустку й до фабрики вже не повертався, покинувши мене самого на всi режисерськi групи. Я пiшов писати конституцiю й писав її з тиждень.
III
Зала першого в Республiцi оперового театру вся в червоному оксамитi. М'якi крiсла стоять трохи на пiдвищеннi, мiж ними проходи, встеленi килимами. Ложi бенуара, бельетажа й ярусiв червонiють оксамитом i сяють електрикою. Амфiтеатр поважно сидить, чекаючи на початок. Тут дрiбна iнтелiгенцiя, юнаки з подругами, з якими вже сказано всi слова. Вони тихо й iнтимно сидять. Лише галерея не вгаває: ходять, розмовляють, перехиляються через бильця, перегукуються iз знайомими й нетерпляче пiдiймають хвилi оплескiв, вимагаючи початку. В залi гасне свiтло. Завiса блищить пишним золотом розшивки, її освiтлюють прожектори з бокових лож i рампа.
- Мамо, де вони танцюватимуть? - несподiвано чути серед тишi дитячий голос.
Завiса пiдiймається, в залу вiє холодом сцени, старими фарбами й тим особливим запахом кулiс, що завше є незмiнний у кожному театрi. Глядачi знають цi пахощi змалку й одразу захоплюються ними. їхнi очi блищать. Порожня сцена, темiнь. Променi двох прожекторiв. Речитативну мелодiю починає оркестр. Гобої м'яко тремтять, їх пiдтримують кларнети й покриває, вiбруючи, звуками поважна труба - баритон. Я починаю любити людину, яка, стоячи поперед мене, керує чудесними звуками. Мелодiя самотностi, пустельного вiтру, нездiйснених жадань i кочової романтики. Летить вона на темну сцену вiд оркестру й запливає до всiх куткiв. Звуки пливуть i хитаються. Тодi в цi звуки вбiгає лю-Дина. Вона бiжить, пiдносячи якусь дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова штука може давати звуки, якi я чую. Людина танцює, легко пересуваючись по сценi, рiдна цим звукам i слухняна. Це Йосиф Прекрасний.
Вiн сiдає на згористу землю й грає ще, тримаючи дудку. Наче дзвенить у пустелi навколо нього вiтер, перекочується пiсок, i вiвцi десь пасуться, подаючи голос з-пiд гори.
Мушу сказати, що я й тепер почуваю себе зворушеним. Менi доводиться пiдносити голос на захист балету як видовища здорового й потрiбного. Сором сказати, що нинi фiзкультура зовсiм знищила балет, усi танцюють спортивних танкiв, а балет, як галузь мистецтва, перейшов до законсервованого вигляду. Рiдко можна тепер бачити балетнi вистави, а тi, що бувають, такi жахливi, без смаку й органiзацiї, без живої думки. Те, що ми в свiй час починали, бачите, пiшло без слiду.
Вистава йде далi. Йосифа знаходять брати. Вiтання й лагiднiсть до меншого брата, нiжнiсть рук i розмов. Але це не заважає їм продати Йосифа єгиптянам, коли тi з'являються з-за кулiс. Продаж закiнчено. Йосиф пручається, просить милосердя у братiв i з болем бачить, як потроху одвертаються брати. Сцена порожнiє. Пробiгають одна за одною неспокiйнi тiнi. Вони бiжать пустелею й чують, як женуться за ними любов до брата й совiсть. Стрiла летить лiниво - джа-а-iрр! Тьма. Бiгають прожектори, немає братiв, й стоїть над сценою розпачливий зойк оркестру.
Я видихаю повiтря. Завiса. Оплески й вигуки. Зала починає жити, кашляти, розмовляти й ходити. Я не встаю з крiсла, де я сиджу, i передчуваю щось надзвичайне, що має зi мною трапитись. От буває так iнодi, коли серце повне ущерть i чекає уст, що надпили б трохи його радостi. Знаєш, що в твоєму життi має статись - якась змiна, близько бiля тебе пройшла жiнка й десь ходить, ти дихаєш її повiтрям. Чутливе чекання висить у повiтрi, як димок або серпанок. Я посмiхаюся тепер сам до себе, дiйшовши до цього мiсця спогадiв. Над каною стоїть у мене побiльшена картка жiнки в купальному костюмi. Жiнка сидить на чорному каменi. Через рiжок iде напис: "Милому, iдеальному друговi з Gеnоvа". Я дивлюся на знайоме обличчя, мудро (це вам, молодi, здається, що мудро) посмiхаюся, бо я знаю бiльше, нiж скажу, бiльше, нiж ви знатимете. I повертаюся до зали оперового театру, де вже пройшов антракт i знов погасло свiтло. Танки при дворi фараона. Менi ввижаються маси, що носять важке камiння на будову, колосся гойдається на сонцi i, наче жовта сонячна ласкавiсть, - цi звуки. Знайома йосифова мелодiя виходить над усе, та ось вiн i сам починає цнотливий танок. Його бачить Тайах - фараонова дружина. Тайах придивляється до вродливого юнака. Тайах виходить iз групою наперед. Танцюють усi, але її одну бачить око. Вона показує в танку любовну досвiдченiсть. Повнокровна жiнка зiйшла з єгипетських земель до Йосифа й до захопленого театру.

Першi хвилини я не думаю нi про вiщо. Я вiдчуваю насолоду, милуючись чудесною жiнкою. Трохи згодом я кажу собi, що справа бiльша, нiж я собi уявляю. А ще згодом - менi хочеться переплисти для неї океан i море. О, скiльки б я тепер дав за ту юнацьку наївнiсть i вразливiсть! Юнак хоче бути досвiдченим i старiшим, а прийшовши до цього всього, жагуче бажає повернути наївнi, нерозумнi днi.
Тайах танцює в захватi. Вона показує Йосифовi свою любов i силу. Одiж на нiй лиш пiдкреслює довершенiсть жiночих форм, її обличчя блiдне навiть крiзь пудру. Вища статева насолода танка сходить на неї. Вона - в нестямi. А хори iнших танцюристiв завиваються навкруги. Соромливий Йосиф захищається мляво. Падає на колiна й ниць. Падає на землю й Тайах. Вона котиться по землi, повзе. Нестямна жага гонить її. Раптом заходила, закружляла сцена. I, врочисто ступаючи, Тайах виходить на середину. Вона несе фараоновi одiж Йосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани. Що вiн накоїв, цей Йосиф? Вiн посмiв думати про обiйми царської дружини? Ганьба йому, красному! Вiзьмiть його на щити й винесiть геть! Похмуро стоять колони, коливаються луки й якiсь щити. Наче знов колосиста нива. Пiрамiдi - зростати вгору з шершавого каменю! Кiнець виставi, що показала спокушеного Йосифа.
Я виходжу на вулицю й iду. "Оце вже вона. Тепер менi не викрутитись". Я констатую, що й викручуватись менi не дуже хочеться. Пiдходжу до пам'ятника, звiдки видно огнi порту й море. Маяк навперемiн кладе на море то червону, то зелену смугу... Стою довго, доки вогники сiрникiв, що запалюються регулярно й догорають до краю, зацiкавлюють мене. Гуляючи, проходжу повз лавку. Бачу мужчину й жiнку, що мовчки сидять. Одне тримає сiрника, а друге швидко перебирає пальцями обох рук.
Це закоханi глухонiмi, що почали свою розмову десь яри свiтлi лiхтаря й кiнчають її тут, на тихiм бульварi, пiд подувом морської вiльгостi.

Зрозумiйте психологiю старостi, юначе. Народивши вашого батька, ми все життя вважали себе старшим ї розумнiшим за нього. Вас ми констатували, як першу пересторогу й нагадування про Потойбiчне. Звичайно, ми з вами серйозно рахуватися не могли. Ми навiть ворожб дивимось на вас, бо ви женете нас до могили. Ви випиваєте наше погасання, красуєтесь i ростете. В цьому - закон iснування. Пам'ятайте тiльки, що ви теж будетд такими, як ми, - стережiться вимовити поквапне слово.
Але - не мiй жанр, шановнi, навчати й виказувати гiркiсть. Я достойно несу прапор старостi. Мої спогади я присвячую молодим, смiливим i чуйним, їм вiддаю я на суд юнацькi помилки й перемоги, щоб збудити їхнi думки, щоб спонукати їх на шукання яскравiших просторiв i горизонтiв.

Я не виходив кiлька день з монтажної кiмнати. Одна з чергових картин була закiнчена, режисер показав її дирекцiї, а зараз ми сидимо з ним удвох мiж рулонами плiвки i скорочуємо. До речi, я - автор сценарiю.

Я сиджу бiля монтажного столу, а високий режисер ходить по кiмнатi. Одною рукою я рухаю моталку, продивляючись частину фiльму на руках.
- Ви, я бачу, знаєте монтаж i вмiєте тримати в руках плiвку, - каже режисер, - але ви б не дозволили, коли хтось почав би виправляти вашу роботу? Правда ж нi? Можете не вiдповiдати, я бачу вiдповiдь.

Моє мовчання надає йому смiливостi. Це його перша картина, це мiй перший сценарiй. Автор iз режисером зiйшлися, таким чином, вирiшити взаємини. Ми обоє могли бути об'єктивними, могли розмовляти тактовно, логiчно. Тодi питання це - режисер i автор - стояло дуже гостро. Багато списiв поламали прихильники однiєї й другої групи. Але до згоди тодi ще не прийшли. Власне, не до згоди, а до розумiння законiв кiнематографiї. Нам це дивно й згадувати тепер - невже сценаристи не знали, для чого вони пишуть? Невже їм неясна була механiка ставлення їхнiх сценарiїв? Невже... але те, що зрозумiле є тепер, - тодi набирало великої гостроти, було гарним демагогiчним способом для зриву роботи i змiни кiнокабiнетiв.
Починаю я здалека й щиро.
- Творчiсть, - кажу я, - поняття егоїстичне й навiть егоцентричне в своїй глибокiй сутi. (Нинi я не так думаю!) Коли я робив сценарiй, менi здавалося, що його можна з початку й до кiнця записати в бiблiю або вирубати зубилом на мармурi. Коли я скiнчив писати, вiн менi видався трохи нудним. А через тиждень я вже ненавидiв його, як мою майбутню смерть. (Нинi я не так думаю!) Я виносив його в собi, як кобила - лоша. Спочатку вона певна, що її син буде шляхетним скакуном i весь вiк ходитиме в шовковiй попонi. Коли лоша родитиметься - їй буде просто не до думок. А потiм вона його забуде. Є iнакшi автори, але я вважаю себе за пересiчного автора. Тепер дивiться, що ви зробили з моїм лошам. Ви вкрили його попоною на 2800 метрiв. Ви нагодували його шоколадним вiвсом. Ви вифарбували його в червоний колiр i - о небо! - ви одiрвали йому голову й хочете приростити її в iншому мiсцi.
Ми так розмовляли з годину. Ми встигли б i посваритися, та знали, що картину треба кiнчати, i стримували себе. Я й досi цiную витриманiсть високого режисера i його шляхетне поводження.

- Коли режисер ставить сценарiй, - кажу я, - вiн мусить твердо засвоїти основну авторську думку, тему, проблему. Це не стосується до сценарiїв, де немає таких iнгредiєнтiв. Засвоївши й погодившись, режисер починає думати. Треба йому дати часу на думання. Бо коли його погнати, вiн ставитиме, не думавши, значить, картина вийде без думок. Думання може вiдбуватися в рiзнiй формi. Не неодмiнно, щоб режисер приходив на фабрику щодня i, сiдаючи вiд 8-ї до 4-ї до столу, думав. Вiн може пiти до знайомої дiвчини, випити з нею пляшку доброго вина й цiлувати її, як свою. Весь час свiдомо й несвiдомо йому стоятиме в головi iдея сценарiю. Коли вiн повертатиметься додому, йому дорогою трапиться цiкава, рухлива тiнь од лiхтаря, похитуваного вiтром. Режисер вийме книжку i запише дещо, що не матиме зв'язку нi з лiхтарем, нi з вiтром, нi з дiвчиною. Просто ми ще мало вивчили закони нашого думання. Iдея сценарiю мусить стояти перед очима. Режисер проглядає всi кадри. Деякi вiн викидає - вони затьмарюють або шкодять iдеї. Деякi вiн переставляє на iнше мiсце - там вони з кращими сусiдами краще йому служать. Деякi вiн вигадує - вони звучать в унiсон з iншими, змiцнюють його iдею. Вона вже стала його - ця iдея сценарiю! Тодi режисер береться до провiдникiв iдеї - до героїв. Вiн мусить їх знати так, як батько не знає дитину. Пам'ятає, що вони "так" себе тримають у сценарiї тому, що вони перед сценарним життям жили "так i так", а пiсля сценарного життя житимуть "так, так i так", помруть з отакої причини i в певнiм оточеннi.
Режисер лякається. Хiба можна все передбачати в людськiм життi? Це буде сухар, а не людина! Я пояснюю думку й заспокоюю спiвбесiдника. Вiн не так одразу зрозумiв - йому здалося, що я захоплююся трафаретними, а не живими людьми.
- Я з вами погоджуюсь, - каже режисер, - та коли я не вiрно зрозумiв авторову думку в сценарiї? Невже ви за те, щоб до мене приїздив автор (я на вас не натякаю, вибачте), - вiн замовк на секунду, - приїздив автор i контролював би щодня все те, що я знiмаю? По-перше - вiн не знає ще ремества, щоб менi перешкоджати робити кадри. По-друге - режисер я, а не вiн, i, навiть погодившись iз його трактовкою кадру, я зроблю так, як я розумiю, i вiн нiчого не зможе змiнити. По-третє - хiба автор знає, як звучатиме той чи iнший кадр поруч iз другими, коли я його поставлю на призначене мiсце? Ви це розумiєте, що побачити кадр там, де йому належиться стояти, - цiла наука, й не кожний навiть режисер це умiє. Що ж авторовi залишиться робити? Посваритись зi мною та поїхати? Чи що iнше?
На монтажному столi лежить частина фiльму. Слухаючи режисера, я повертаю ручку моталки. Очi менi болять. Дрiбненькi малюнки (їх 54 на метр) миготять перед очима. Та я бачу, що цей ось актор - вiн стоїть тут праворуч - не так тримає руку, як далi у великому планi. Беру ножицi й вирiзую шматок руху.
- Може бути, - резюмую я, - лише така постава цiєї справи. Автор, продаючи сценарiй, знає, що установа, яка його купує, - розумiє iдею твору вiрно. Завдання установи - щоб режисер засвоїв цей вiрний погляд на твiр. У процесi роботи довiрена людина установи мусить увесь час бачити, як режисер провадить iдею сценарiю. Коли вiн псує - вiдiбрати вiд нього ставлення i передати iншому режисеровi. Коли вiн не дотримує дрiбниць - не напосiдати, поважаючи творчiсть - цебто процес, якого логiчно викласти не можна.

Режисер, я бачу, починає ставитись до мене прихильно. Я ловлю момент i вирiзую з картини цiлу сцену на декiлька метрiв. Режисер злякано на мене зиркає, але я не чую заперечень. Кручу далi ручку моталки.

- Я, пам'ятаєте, приїздив до вас як автор, - монотонно дзирчить моталка, - мiсяцiв зо два ходив до вас у павiльйон, коли ви знiмали. Але я радий зараз похвалитися, що другого ж дня я вже знав, хто я. Ви розумiли мiй задум правильно, а з вашим виконанням я не погоджувався. Я почав гостро ненавидiти головного актора, актрису менi хотiлось напоїти п'яною, щоб її трохи розвезло й щоб вона смiливiше ходила по кiмнатi. Дядька героя я б вимочив у солонiй водi, щоб у нього шкiра на обличчi загубила слiди масажiв. Невiдому дiвчину з вулицi я зробив би романтичною i примусив би поводитись цю повiю так, як тримається порядна жiнка. Я не згiдний був нi з чим. Менi здавалося, що ви умисне, на досаду менi робите.
Високому режисеровi обличчя починає нуднiшати. Вiн дивиться на монтажний стiл так, нiби там лежить його дитина, а я їй ллю на живiт холодну воду.
- Чому ж ви про це менi не казали, - видушує вiн iз себе, - я мiг би де в чому погодитись.
- Я вам спочатку казав. Потiм я зрозумiв своє мiсце й сидiв у павiльйонi, примусивши себе забути, що це мiй твiр так скальпують, i шукав собi веселих думок над домовиною мого створiння. Часом я прокидався й видумував для вас кадри й точки знiмання - пам'ятаєте, ви не раз використовували це. Я ходив по павiльйону лиш для того, щоб бачити, як можна те, що написано в кадрi, переводити на плiвку. I я, дякую вам, - багато бачив.

Моталка починає густи нервово в моїй руцi. Я доходжу до епiзоду, що його треба викинути. Вiн величенький - бiльше сотнi метрiв. Я знаю, що режисер опиратиметься, треба скорiше повертати розмову на iнше, але менi шкода втрачати розгiн, i я кiнчаю думку. Знаю, що за епiзод менi однаково доведеться сваритися.
- Тепер права автора виступають на перше мiсце. Саме тепер, коли ви кiнчили знiмати i змонтували картину. Тепер я бачу все, що вийшло, менi видко, де моя думка й де її немає. Тепер я можу з вами й сваритися за те чи iнше мiсце в картинi. Я навiть мушу сваритися, бо чого вартий творець (майстер - як хочете), коли вiн не смiє пiднести голосу в оборонi свого виробу. Вiн смiє, вiн мусить! Наприклад, оця сцена... (я довго тлумачу непотрiбнiсть сцени, вислухую зауваження, що на сцену витрачено грошi, час, плiвку, енергiю; я запевняю, що на першому мiсцi є якiсть картини, а не бухгалтерiя й т. iн.)...

- Але заспокойтесь, - кiнчаю я, - я не хочу пiдносити свого голосу, я сваритись не буду. Режисер здивовано дивиться.

- Я тепер чиновник на фабрицi й перейду вiд авторських сентиментiв до чиновницької твердостi. Ви не погоджуєтесь викинути цю сцену?
Мовчання.
- Тодi ми пiдемо зараз до Директора - хай вiн нас розсудить.
Я гашу електрику на монтажному столi, i тодi ми обоє помiчаємо, що надворi вечiр чи нiч. Директор уже поїхав з фабрики додому. Ми замикаємо монтажну й виходимо на вулицю. На небi зорi пiвденнi, блискучi й миготливi. З моря реве вiтер. Заходимо на територiю фабрики, iдемо до її краю i стаємо. Внизу пiд нами чорнiє море. Чути шум i рокiт. Вiн розлягається по березi, впивається в землю й росте з неї, як трава - густа, висока й страшна.

Завтра ми епiзод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моєму боцi. Режисер сердитиметься, та, побачивши картину потiм, змiнить свою думку. Коли ж картину ухвалить преса й громадськiсть, - режисер мене почне поважати. Я за свiй смак не боюсь i знаю, що це буде.
Стоїмо кiлька хвилин. Море - воно вурчить i гуде.

"Чого ви сваритесь, чудаки? Все, - хлюп-хлюп, - дурницi. Потоплю я сьогоднi човна з такими дурнями. Ша-шуу! Якi ви смiшнi!" Перед морем завжди себе почуваєш нiби винуватим за те, що мало живеш. За те, що малий такий. За гнiв i хвилювання.
- Пiдемо вже?
Ми йдемо територiєю фабрики, виходимо на вулицю й чекаємо трамвая. Ми розмовляємо.
Декорацiї в павiльйонах - мов людськi фортуни. Коли зайти до них i пройнятися їхнiм диханням, завмирає серце вiд дотику чужого нутра, стаєш частиною чужої квартири. Вийшовши з декорацiї одної, потрапляєш до iншої, i перша виглядатиме тодi обiдраною нiкчемнiстю. Стiни, що здавалися товстими, мiцними й теплими, - одразу побачиш, якi вони насправдi - з фанери, тонких брускiв i шпалери або вапна. Не декорацiя, а наочна фiлософiя життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають рiзнi декорацiї, я багато дечого передумав. Я навчився вiдрiзняти людей вiд тих речей, серед яких вони живуть. Я знав, що можна вийняти людину з декорацiї, яку вона собi сама або iншi їй збудували, i порозмовляти з такою людиною, позбавленою оточення. Це дуже цiкаво й може дечому навчити. Я вiддаю за це мою подяку Професоровi.

Iм'я Професора ви можете знайти в iсторiї архiтектури Республiки, - його будинки, смiливi й простi, i досi прикрашають нашi мiста. В iсторiї Великого Кiно - в нього почесне мiсце вiдданого й невтомного працiвника, непомiтного, скромного й упертого в роботi. Розповiдали, що вiн показував теслi, як тримати сокиру, а маляревi - пензель. Як зробити краще форму для пап'є-маше й як швидше вийняти звiдти масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим i красивим, як з мiшкiв швидко мати гобелени. Його майстерно обробленi стiльцi для iсторичних картин давали заробiток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота. Такi узори i подiбнi вiзерунки з'явилися швидко в меблi на ринках Мiста - i мали добрий попит.
Професор переходить iз павiльйону до павiльйону. Я штовхаю актора, що близько мене стоїть, вiн нас знайомить. I ось я вже йду з Професором.
- Ви давно приїхали? - каже вiн менi.

- Та недавно.
- А надовго?
- Не знаю. Працювати.
- Дуже приємно. Ходiмо зо мною до першої знiмальної групи.
Знiмальної групи тепер немає - такої, як була колись. Тепер є так звана "режисерiя фiльму". Один режисер i в нього вiд десяти до двадцяти помiчникiв. Перший помiчник - оператор, другий - художник, третiй - органiзатор i т. iн... (див. "Популярний пiдручник органiзацiї", видання кiнофабрики "Об'єднаних Нацiй"). Винайдена плiвка найвищої чутливостi й колосальної свiтлосили об'єктиви в знiмальних апаратах - звели на нiщо неймовiрну витрату свiтлової енергiї фабрики. Нинi знiмають без штучного освiтлення. Теперiшня "режисерiя фiльму" не знає зовсiм освiтлювачiв i всiх неприємностей, що з ними зв'язанi. Тепер у нас актор живе в декорацiях пiд час усього ставлення картини - не треба костюмерiв i реквiзиторiв до режисерської групи. Зайвi також гримери, бо чутлива плiвка заборонила грим. Можна лиш деформувати обличчя i залишатися таким пiд час усiєї роботи над фiльмом. Отже тепер вищезгаданi категорiї робiтникiв до складу "режисерiї фiльму" не входять. Через це одно - нинi легше жити на свiтi.
Тепер послухаємо розмов режисера, оператора й Професора, щоб уяснити собi склад знiмальної групи та тi змiни в методах роботи, що сталися. Режисер трохи гунявить.
- Я не розумiю, - каже режисер, - при чому тут я. Я не мо-о-жу (вiн трохи розтягає слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорацiя мала бути на восьму годину ранку, а тепер уже обiд. У мене акто-о-ри скаржаться Грим псується. Помреж мiй десь забiг i на очi не показується. Я тридцять ро-окiв працюю, а такого не бачив.
Оператор хапає за руки Професора.

- Ну, я не можу. Вiрите менi, що я не можу? Нiяк отой куток не можна освiтлити! Дивiться: ось тут у мене будуть стояки, тут двi трисотки, тут угорi мух повiсимо, в вiкно - прожектор. Тепер дивiться, - оператор добуває спецiальне кобальтове скло, яке обезбарвлює декорацiю, i дивиться, нiби запаливши всю зазначену свiтлову апаратуру, - дивiться, там зовсiм чорний кут.
Професор сердиться.
- Я вже вам тричi будував. Я не винний, що ви так швидко змiнюєте думки. Станьте сюди, подивiться, - Професор витягає й собi скло, - бачите, звiдси коли знiматимете, все буде гаразд?
- Нi, я хочу ставити апарата тут.

- Це, дядю, я вам не дозволю, - Професор, коли сердиться, говорить "дядя", - я будував декорацiю, обраховуючи її на певну точку знiмання. Я вам не буду щохвилини перебудовувати. Ви ж самi дали згоду на таку точку й пiдписали ескiза?
Режисер явно ненавидить декорацiю. Вiн ходить, мацаючи все руками, бурчить щось i лається. Мужицькiї свити погано виглядають на екранi. Стiни оцi сiрi й нужденнi - дерево й глина. Чому б на них не налiпити веселеньких шпалерiв?
- Ми будемо знiмати з сiткою, - вирiшує режисер, - воно буде красиво, нерiзке наводження на фокус дасть пригнiченiсть.

- Буде красивенький кадр, - каже оператор, - я не буду брати стелi.
- Як це не будете, - спокiйно зауважує Професор, - нащо ж я виробляв i вимальовував дрiбницi? Можна було поставити самi стiни i навiть не фарбувати їх та не мазати.
Розмова має схильнiсть перейти до стiн директорського кабiнету, де закiнчуються завжди подiбнi розмови. Та на сценi з'являється хазяїн знiмальної групи - адмiнiстратор. Вiн налiтає на режисера:

- Ви мене зарiзати хочете! Призначено зняти сьогоднi двадцять кадрiв, а ви ще й не починали? За двi години починає третя група - на станцiї амперажу не вистачить. Реквiзиторе! Костюмере! Помреже! Давайте сюди акторiв!
Наче з-пiд декорацiї з'являються названi персонажi знiмальної групи. Починається метушня. Обставляють реквiзитом декорацiю. Освiтлювачi совають по долiвцi апаратуру. Оператор свариться за ампераж. Ставлять нове вугiлля в стояки. Пробують, чи горить. Шаркотить i спiває вогонь вольтової дуги в лампi. Метушаться робiтники, переставляючи меблi. Скоро почнеться знiмання.
Ми з Професором виходимо надвiр. Нам не хочеться нiчого говорити.
- Да-а, - кажу я.
- Мистецтво, - каже Професор. I ми розходимось.


далее: IV >>

ЮрIй Яновський. Майстер корабля
   IV
   VIII
   XIII
   XVI
   XVIII


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация